Ще в лютому телерадіокомпанія «Маріупольське телебачення» готувалася до свята. П’ятого березня 2022 року їй виповнювалося 25 років. Компанія динамічно розвивалася, отримала цифрову ліцензію, планувала ребрендинг, оновлення студії, вже навіть записувала привітання від відомих українців, а в день заснування планувала провести великий телемарафон. Російське повномасштабне вторгнення 24 лютого поставило на планах хрест. Але «Маріупольське телебачення» вижило. Нова історія проєкту Національної ради «Media Heart of Ukraine».
У день вторгнення колектив телекомпанії терміново перейшов у надзвичайний режим роботи. Акцент в ефірі зробили на рекомендаціях експертів із МНС, порадах лікарів, тероборони, поліції. Створили ролики з попередженням про повітряні тривоги та евакуацію.
Буквально за кілька днів рашисти обстріляли трансформаторну станцію і весь Маріуполь залишився без електроенергії. Відремонтувати станцію було неможливо – її знищено вщент. Телекомпанія й ретрансляторна вежа у Маріуполі пропрацювали завдяки генераторам ще один день, більше не було сенсу – місто було повністю без струму.
Микола Осиченко, керівник «Маріупольського телебачення», переїхав до Маріуполя з Донецька після подій 2014 року. Пам‘ятав дії рашистів ще з тих часів, тож цього разу зреагував миттєво – заборонив колективу збиратися в приміщенні телекомпанії, провів розкомутування ефірної апаратної. Думав, що буде, як у Донецьку: окупанти, якщо захоплять місто, то поставлять своїх гауляйтерів і почнуть транслювати свою пропаганду. Аби завадити такому плану, медійники розібрали техніку, а три найважливіші матричні плати, без яких неможлива трансляція, заховали у трьох різних місцях.
Співробітники розійшлися по домівках, аби працювати на тих ресурсах, що залишилися. Зосередилися на роботі на сайті і в соцмережах.
Коли зникло світло, то перестали спрацьовувати сирени попередження про авіанальоти. Тоді Микола з’ясовував інформацію в українських військових і попереджав людей через телеграм-канал. Усі мовники Маріуполя (МТБ, ТВ7, «Сігма», «Донбас») миттєво поширювали інформацію у своїх чатах. «Сподіваюся, ми врятували комусь життя», – каже нині Микола.
Увесь жах російських бомбардувань журналісти знімали і монтували відео на телефонах. Поки був мобільний зв’язок, виставляли їх на сайт і в соцмережі. Однак і це тривало недовго. Коли замовкли мобілки, перервався зв’язок і з нашими військовими.
Уже під час боїв у Маріуполі інформацію передавали через людей. До Миколи приходили за їжею знайомі, після Донецька він завжди тримав у себе запас води та їжі, тож тепер ділився своїми запасами. Люди розповідали, що і де бачили, про що чули. Натомість дізнавалися новини й від Миколи.
Осиченко жив у центрі Маріуполя в десятиповерхівці, на верхніх поверхах можна було зловити зв’язок. Микола щодня виходив із блогами, в яких розповідав, що відбувається у місті. Паралельно шукав своїх колег – дивився, чи з’являвся хтось у мережі і коли.
По його блогах можна відчути, як у Маріуполь прийшла війна. Микола розповідав про те, що бачив. Як маріупольці в перші дні війни рятують жителів містечка Сартани, яких евакуювали через наступ рашистів.
Як перші снаряди почали прилітати в місто. Про смерть школяра, якого російська ракета вбила просто в парку. Про те, як маріупольці не могли скористатися «зеленим коридором», бо росіяни обстрілювали машини й ті поверталися – з розстріляними дверима, розбитими вікнами, вкриті землею від вибухів.
Їздити в Маріуполі було небезпечно – Микола став свідком, як родину з немовлям довелося евакуювати тільки в БТРі. Не тільки їздити, піти за хлібом було смертельною загрозою. Крамниці розбили з перших днів війни і люди шукали їжу де-небудь. Одного разу снаряди прилетіли прямо в чергу за хлібом. Його сусід був у тій черзі, близько десяти людей загинуло, а він отримав осколочні поранення. Самотужки дійшов до двора і перед під’їздом знесилений упав – мешканці будинку підхопили його і врятували. У місті почалася гуманітарна катастрофа.
Не було ані світла, ані газу, ані води. Люди виламувати вікна й двері аби порубати їх на дрова – грілися і готували їжу на дворі. Все це під постійними обстрілами російської авіації. У Миколи Осиченка виникла своя прикмета: «Якщо чуєш звук літака – це означає, що буде стовідсотковий «прильот» і молишся, щоб не до тебе». Цілих будівель у Маріуполі не залишилося. Загиблих стало настільки багато, що їх ховали у дворах.
13 березня біля будинку Миколи впали одразу три ракети, у квартирах повибивало вікна та двері. Врятувало те, що під багатоповерхівкою був підземний паркінг – ховалися там. Пощастило, що й машини мешканців частково збереглися.
15 березня керівник каналу ще з чотирма родинами зібрав речі і поїхав у бік Запоріжжя. Щоб не потрапити у полон до рашистів, викинув своє посвідчення, вигадав «легенду» та попередив родичів – він режисер хокейних трансляцій. До війни ще у 2011– 2012 роках Микола справді опікувався трансляцією хокею, а в Маріуполі його канал транслював матчі місцевого хокейного клубу. Аби мати переконливий вигляд, одягнув кашкет із написом «ХК Маріуполь». Згодом він став його талісманом.
Шлях до Запоріжжя, що зазвичай тривав 2 з половиною години, розтягнувся на 15 годин. Блокпостів росіян було 20–25, і на кожному перевірка. Рашисти посилено перевіряли документи, шукали сліди від зброї на руках, але про роботу – нічого.
Вирвавшись до Запоріжжя, Микола насамперед провів перекличку серед своїх працівників – хто вибрався? Кількість врятованих постійно змінювалася. Із 89 людей відгукнулося половина, потім більше. Станом на цей час Микола не знає долю чотирьох своїх працівників. Вони залишилися в Маріуполі. Інші вибралися й живі. 80 відсотків перебувають в Україні та Європі. Інша частина – в Росії. Декого вивезли окупанти, хтось поїхав до родичів. «Буду зв’язуватися з ними, якщо вони з Україною, то будемо намагатися витягнути, будемо працювати, а якщо ні – то попрощаємося назавжди».
Із тих, хто виїхав до Запоріжжя, Микола зібрав команду – 18 осіб. Називає їх «морські котики», бо виконують найскладніші завдання. Працюють у соцмережах, розвивають сайт, знімають історії тих, кому вдалося вирватися з російської окупації. Микола активно коментує ситуацію іноземним медіа, розповідає правду про Маріуполь.
Пережити складні часи медійникам допомогли колеги з українських каналів. Запорізький «ТВ5», дніпровський «34 канал», канал «Україна» надали приміщення й апаратуру телевізійним «морським котикам» із Маріуполя.
Окупанти ж у Маріуполі намагаються створити своє російське «Мариупольское телевидение». «Збірна зрадників, – використовує хокейну термінологію Микола, – невідомо, кого вони там наберуть, щоб знімати сюжети. Будуть створювати картинку для росіян. У місті залишилася пересувна телевізійна станція, рашисти можуть її використати. Утім сенсу з неї зараз небагато, можливо, їздитимуть для картинки, бо на цій машині написано «Мариупольское телевидение».
Справжнє «Маріупольське телебачення» сьогодні – це не тільки медіа, це й важливий соціальний фактчекерський проєкт. Телевізійники уважно перевіряють усі відео, що отримують із Маріуполя і знаходять у соцмережах, ідентифікують людей – хто живий, де вони перебувають. Потім передають цю інформацію родичам, волонтерським організаціям. Мають телевізійні «котики» і прямий контакт із захисниками міста й кажуть: російська пропаганда бреше. Маріуполь не здався!
