Із перших годин війни чернігівські медійники опинилися на лінії фронту. Місто-герой Чернігів стало фортецею на шляху російсько-фашистських військ до Києва. Збройні сили України відбивали атаку за атакою, місцеві жителі рятувалися від постійних ракетно-бомбових ударів рашистів, допомагали один одному, волонтерили, журналісти знімали сюжети під кулями для всеукраїнських ЗМІ. Медійники об’єдналися для того, щоб доносити світові правду. Адже рейтинги не важливі, коли твою аудиторію розстрілюють. Нова історія проєкту «Media Heart Ukraine» про чернігівських телевізійників.
У Чернігові три телекомпанії – Суспільна «UA: ЧЕРНІГІВ», приватна «Дитинець» і комунальна «Новий Чернігів». Кожна з них – самобутня. Колективи у мирний час створювали дитячі, пізнавальні, освітні програми. Війна змусила змінити формати, а самих журналістів об’єднати зусилля для інформаційного спротиву.
Завдяки героїзму ЗСУ і містян окупанти в Чернігів так і не зайшли. За словами чернігівських журналістів, у міській смузі рашистів зупинили символічно у районі цвинтаря, але вони, як сарана, оточили місто. Окупанти не змогли захопити Чернігів, не змогли дотягнутися своїми пазурами до місцевих медіа. Все, на що були здатні, – намагалися поширювати свій радіосигнал зі своєї або окупованої території і розкидали окупаційні листівки й газети у передмісті. Від лютої злоби загарбники обстрілювали цивільну інфраструктуру – житлові масиви, супермаркети, стадіон.
ТРАГЕДІЯ «ДИТИНЦЯ»
Рашисти били по українських медіа прицільно. Спочатку зруйнували міську інфраструктуру – від того зникло світло, а потім російська ракета прилетіла прямо в «Дитинець». Будівля так зараз і стоїть – з діркою від ракети.
Перебувати в місті було небезпечно. Люди намагалися виїхати в напрямку Києва, але величезні затори не давали цього зробити, багато хто повернувся в місто або виїжджали в села навколо Чернігова.
Так вчинив і Роман Нежиборець, відеоінженер телеканалу «Дитинець». Він із сім’єю виїхав з Чернігова до Ягідного, там був його будинок.
Утім саме в це село прийшли окупанти. Вони пройшлись подвір’ями всіх жителів. У людей позабирали мобільні телефони та зігнали всіх до шкільного підвалу.
Директорка телеканалу «Дитинець» Тетяна Здор дізналися про те, що відбулося з ії колегою, згодом:
«На подвір’я Романа рашисти прийшли раптово. На той час там проживало дві сім’ї: Романа Нежиборця і його друга, також Романа. Чоловіки саме лагодили вікна, що постраждали внаслідок останнього обстрілу.
Роман із другом мусили віддати їм свої мобільні телефони, на папірцях записали паролі, але вмовили, щоб залишитись із дружинами та дітьми у схованці на власному подвір’ї, де був добротний погріб.
Телефон свого сина Роману вдалося сховати. Думав, що росіяни далеко відійшли. Дістав поспіхом, встановив деякі програми, аби почистити дані своїх акаунтів та подзвонив мамі. Нежиборець був волонтером і намагався попередити своїх друзів про небезпеку.
Романа спіймали за цією телефонною розмовою, його і друга росіяни скрутили й кудись повели на очах у сімей. Жінок з дітьми відправили до шкільного підвалу. Як з’ясувалося, з чоловіками вони бачились востаннє.
3 квітня повідомили, що Ягідне звільнили. Поступово відновили зв’язок у селі та пошуки зниклих. Тіла двох Романів знайшли волонтери, відкопали місцеві. Лежали поруч, руки були зв’язані за спиною, тіла зі слідами від вогнепальних поранень.
Потім місцеві розказали, що хлопці перед смертю пережили тортури. Загарбники тримали їх в окремому підвалі, а потім застрелили на колінах. Дозволили поховати у присутності місцевого священника».
Історія Романа Нежиборця, на жаль, не єдина. Пішла з життя і співробітниця «Дитинця» Ірина Бойко. Вона була волонтеркою і загинула, допомагаючи людям.
СУСПІЛЬНЕ І «НОВИЙ ЧЕРНІГІВ» РАЗОМ
Незважаючи на небезпеку, чернігівські медійники продовжували роботу у блокадному місті. Команда телеканалу «Новий Чернігів» – керівниця Наталія Левочко і оператор Андрій Кузьменок – працювали під обстрілами в умовах, коли немає ані пального, ані машини. Коли Наталя була змушена вивезти дитину, оператор працював із журналістом Суспільного Олександром Котенком. Саме ця пара стала відомою на всю Україну.
Олександр Котенко та Андрій Кузьменок об’єдналися, аби знімати все, що відбувалося навкруги. Всі жахи російського вторгнення.
Олександр розповідає: серед тих сюжетів, що знімали, вразила історія Максима Уса – ультрамарафонця, людини із ДЦП, яка в мирний час бігала і на 100, і на 200 км. У його будинок потрапила російська ракета. Від вибуху загинув його десятирічний син, а дружина отримала серйозне поранення. Була загроза ампутації ноги. Олександр допоміг вибратися Максиму та його дружині з-під обстрілів. Жінку вдалося врятувати.
У Чернігові трагічних історій сотні. Окупанти постійними бомбардуваннями тероризували містян: російські ракети руйнували будівлі, вбивали людей у чергах за хлібом, а в селах ґвалтували, знущались, розстрілювали. Людей мордували як фізично, так і морально: забирали у дітей з інвалідністю милиці та під дулом автоматів наказували їм бігати, давали в руки жителям гранату без чеки і змушували їх ходити з нею двадцять днів поспіль, вивозили копати могили для себе щодня та імітували розстріл.
Чернігівські журналісти знімали свідків цих історій, збирали докази рашистських злочинів.
Робота у Чернігові під час блокади міста – це постійний ризик. Не маючи інформації, де точно йдуть бої, Олександр і Андрій їздили на звук.
«Де бомблять, де горить – там ми, це наш принцип», – каже Олександр. Свого оператора називає супергероєм, бо рятувалися з найнебезпечніших ситуацій. Було таке, що і в десяти метрах від них прилітав снаряд, а знімали в проміжках між падіннями бомб – на це було буквально п’ять-десять хвилин. Вільного часу у журналістів майже не було, роботу постійно поєднували з волонтерством.
ЩО ДАЛІ?
Зараз чернігівські канали повертаються до роботи. Транслюють марафон, продовжують знімати історії чернігівців, максимально поширюють інформацію в соцмережах і медіа. Чернігівським мовникам вдалося вберегти апаратуру та студії, але допомога все одно потрібна. Маючи досвід зйомок у надзвичайних умовах, Олександр Котенко каже, не вистачало необхідної амуніції для захисту – бронежилетів і шоломів. А зараз місцевим медіа потрібні люди і знання: «Лекції, курси, особливо для операторів, бо навіть війну треба вміти знімати».
Національна рада і надалі збиратиме в проєкті «Media Heart of Ukraine» інформацію про необхідну допомогу медійникам, які постраждали від російського вторгнення. Регулятор планує звернутися до європейських колег із закликом про допомогу українським мовникам.
