Андрій Флоря – ветеран, журналіст і телеоператор, який двічі проходив службу на фронті й двічі повертався до професійної діяльності в медіа. Його історія – це приклад особистої трансформації та ціни, яку країна платить за свободу, і надзвичайної силу духу, що дозволяє бачити красу в кожній дрібниці після пережитого. Ми спілкувалися з Андрієм про безбар’єрність, інклюзивність у медіа та повернення медійників до професії. Історія Андрія – приклад того, як медіа можуть і повинні ставати простором відновлення, підтримки та професійного розвитку.
Дорога до фронту: журналіст, волонтер, воїн
До 2014 року Андрій Флоря працював випусковим редактором на обласному телебаченні «Галичина», створюючи сюжети та репортажі. З початком війни його життя кардинально змінилося.
«Я почав волонтерити. Їздив на Схід з допомогою для бійців та паралельно знімав репортажі: в одній руці гуманітарка, в іншій – камера для телеканалу «Галичина», – згадує Андрій. – Переосмислення та усвідомлення сталося у 2015 році. Я мусив стати частиною цього захисту, тому без вагань вирішив йти воювати».
Андрій пройшов місяць навчання на полігоні, а потім потрапив до Луганської області. Спочатку Лисичанськ, далі позиції біля Бахмута, а потім – на нульову позицію біля селища Кримського, де він з побратимами замінив бійців з «Айдару».
«Після навчання та бойової підготовки потрапив на передову. Воював з побратимами за 500 – 600 метрів від ворога», – розповідає він.
У 2016 році воїн повернувся в тил, але залишився у резерві, передбачаючи, що це не кінець і все повториться. Він навіть не здавав свою амуніцію, яка, за його словами, «пригодилася у 22-му році».
Після служби в АТО повернувся у професію. Працював журналістом на каналі «Галичина» в Коломиї, потім спільно з товаришем Євгенієм Гапичем заснував газету «Вільне інфо». Згодом йому запропонували роботу оператора на місцевому каналі «НТК», де він працює і досі.
Другий раз на війні: травми і переосмислення
Із початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Андрій одразу пішов до військкомату. Хоча був резервістом 24-ї окремої бригади імені короля Данила, довелося чекати. Лише наприкінці квітня він дізнався, що 24-та бригада, де він служив під час АТО, зазнала великих людських втрат на Харківському напрямку. Його направили до новоствореної 65-ї окремої механізованої бригади. Після трьох тижнів навчань бригада спочатку перебувала на Вінниччині біля білоруського кордону, а потім – на Запорізькому напрямку.
Під час служби Андрій отримав поранення. Перебування в холодних і вологих окопах також загострило астму. Після госпіталю й реабілітації лікарі вже не дозволили повернутися на фронт.
Оптика війни: як фронт змінив кадр і погляд на життя
Андрій каже, що в роботі телеоператора та військовій службі є спільне – концентрація, відповідальність за кожен кадр чи рух, здатність працювати в екстремальних умовах і ухвалювати рішення миттєво.
«Моя професія оператора знадобилася і у військовій професії – снайпера. В обох випадках працюєш з оптикою. Оператор вишукує класний момент та потрібний кадр. Це дуже допомогло мені на передовій», – ділиться Андрій.
Найсильнішим мотивом стати до зброї для нього була сім’я. Коли Андрій пішов на фронт, його дружина чекала на народження другої донечки.
«Сім’я – моє найбільше натхнення. Я став на захист, аби мої діти жили у мирі й зростали в незалежній країні, як вільні люди. Саме це тримало на передовій і давало сили рухатися далі. І я знаю, що так само трималися і тримаються донині багато моїх побратимів», – розповідає журналіст.
Водночас визнає, що про війну вдома говорить неохоче. Ця тема закрита. Навіть дружина не знає всього, що довелося пережити. Родина дізнається про його бойовий досвід переважно з інтерв’ю або дописів у соцмережах.
Після першої ротації у 2016 році Андрій пережив важку психологічну травму.
«Психіка була зруйнована конкретно. Не переносив гучних звуків, міг ховатися під диван, вночі йшов у наряд, іноді стріляв. Десь більше року потрібно було, щоб повернути себе до більш-менш нормального життя», – згадує він.
Повернення з фронту у 2023 році було дещо легшим. Вже був досвід, підтримка, розуміння чого очікувати. Але й тоді перші пів року були складними: сни, тривожні спогади, дзвінки від побратимів не відпускали.
Саме в цей період змінився і його підхід до професії. Повернувшись до зйомок, Андрій зізнається, що бачить світ інакше: глибше, уважніше, емоційніше.
«У мене зовсім інше бачення. Я наче відкрив очі на світ по-новому. Це як новий рівень сприйняття. Раніше робив 20 кадрів, а тепер 50. Хочеться все охопити і показати. І нічого не пропустити», – говорить ветеран.
Медіа та ветерани: недостатньо уваги
Після повернення з війни колектив, знайомі, рідні та друзі зустрічають ветеранів щиро й радісно. Але з часом ця підтримка слабне. Життя повертається до буденності, а ті, хто пройшли пекло війни, залишаються наодинці зі своїми викликами.
У медіа багато говорять про героїзм на фронті – і це справедливо. Та про ветеранів, які повернулися з фізичними чи психологічними травмами, згадують рідко. Частіше лише тоді, коли йдеться про історії успіху чи реалізовані гранти.
«Це дуже потрібно. Але є багато ветеранів, які не можуть або не хочуть іти цим шляхом. І їх просто забувають. Про нас згадують, коли зручно. Але ми є. І ми заслуговуємо на більше».
Військовий також поділився роздумами, як змінюється життя побратимів після повернення: розпадаються сім’ї, роботодавці відмовляють через інвалідність, доводиться боротися з бюрократією, щоб отримати протези чи виплати. На жаль, такі історії – не поодинокі, і з кожним днем їх стає більше.
Крім браку уваги, ветерани стикаються з дуже практичними бар’єрами – фізичними. Андрій говорить і про доступність: до повномасштабної війни людей із пораненнями, ампутаціями, втратою зору було менше. Тепер таких українців стає дедалі більше. І кожен із них має право на гідне, зручне, безпечне середовище.
«Я багато їжджу, знімаю сюжети, зокрема і про інклюзивність, і бачу, як це виглядає насправді: пандуси під кутом 90 градусів, по яких ніхто не виїде. Високі сходинки, які важко здолати навіть здоровій людині, а з протезом – тим паче. Тактильну плитку й таблички шрифтом Брайля можна побачити тільки в окремих містах. І це тільки кілька прикладів», – розповідає Андрій.
Етика зйомки: повага до людини
На телеканалі «НТК», де працює Андрій, діють чіткі етичні правила щодо створення матеріалів про ветеранів, зокрема тих, хто отримав поранення. Він наголошує: перш ніж знімати сюжет про людину, яка повернулася з війни, обов’язково потрібно отримати її згоду. Це питання не лише професійної етики, а й людської гідності.
«Якщо ветеран погоджується на інтерв’ю, це не означає, що він готовий бути в кадрі. Дехто просить знімати його зі спини, в затемненому приміщенні або лише фрагментами. І це абсолютно нормально – треба поважати межі людини», – каже Андрій.
Повернення до життя: робота, волонтерство, оптимізм
Андрій Флоря пройшов найгарячіші точки війни, але зберіг оптимізм, жагу до життя і бажання бути корисним. Сьогодні він працює, волонтерить, збирає кошти на авто для побратимів і підтримує тих, хто досі на «нулі».
«Якщо ти вже не там, то маєш щось робити тут. Я люблю життя. Поки бачу, поки можу – я йду вперед», – усміхається Андрій.
Для нього робота і підтримка близьких – найкраща реабілітація. А ще важливі мрії: подорожувати, знімати стріми про маленькі українські містечка, показувати, яка наша країна красива.
Його історія – приклад того, наскільки важливо створювати безбар’єрне середовище, в якому ветеран може жити повноцінно, працювати, мріяти і надихати.
Усі фото, використані в публікації, з особистого архіву Андрія.
Дякуємо за щиру та відверту розмову!
