Сьогодні, 21 травня, за традицією, колектив Національної ради єднається з усією Україною та українцями у різних державах світу, святкуючи День вишиванки.
Працівники і працівниці медіарегулятора одягли свої найкращі вишиті сорочки, сукні, блузи, прикрасили їх добірними коралями, баламутами, намистами. На хвильку відірвалися від виконання своїх службових обов’язків і зібралися на традиційну гуртову фотосесію.
А також ініціативна команда буккросингу медіарегулятора підготувала тематичну презентацію «Історії до Дня вишиванки». Це добірка сімейних фотографій і щемливих та щирих розповідей співробітників про їхні родинні вишиванки, які перейшли до них у спадок від прадідів, дідів, батьків. Опублікуємо кілька історій.
Ось як про дідову сорочку розповів Валентин Коваль, перший заступник голови Національної ради:
«Ця сорочка перейшла до мене від діда по батьківській лінії, Івана Ульяновича Коваля, 1901 року народження. Дід родом з Кайдаків, зараз це селище поглинуло місто Дніпро, а сто років тому та місцина на північний захід від нинішнього центру Дніпра була останнім місцем, де можна було спокійно перетнути річку Дніпро, бо нижче починалися пороги, ті самі Дніпровські пороги, які покрилися водою після будівництва Дніпрогесу. Сорочку дід Іван отримав від своєї бабусі, з чого я роблю висновок, що їй, мабуть, теж сто років, бо дід покинув дім в середині 1920-х років. Судячи зі стану сорочки, вона не була одягом для щоденного носіння. Дід, до речі, називав її саме так – «сорочка», не «вишиванка». В мене зараз є декілька вишиванок, але ця – єдина, яку я відчуваю, немов це не одяг, а частина мого тіла, частина мене самого…»
Поділилася сокровенним Тамара Кравченко, завідувачка сектору роботи з громадськими об’єднаннями, органами співрегулювання та суспільним мовником:
«Вишивані реліквії – не сумніваюся, що вони є у кожній родині. У моєї мами в хаті кожен куточок чи шматочок на стіні був прикрашений вишивкою. Я пам’ятаю, як мама вишивала свої картини, рушники, сорочки у куточку на печі при світлі гасової лампи вже тоді, коли всі поснуть. Одна сусідка казала: «У тебе, Лідо, в хаті, як у церкві»! Я бережу ці вишивки. Також у нашій родині є вишивані цінності з родини мого чоловіка, і вони особливі. Його батько – письменник радянських часів Євген Кравченко дуже любив вишиванки. Це підтверджують численні фото. Збереглися дві його сорочки, одна особливо рідна і для мене, бо його дружина – бабуся моїх дітей і нашої співробітниці Соломії, перешила одну із вишиванок для онука, мого сина Максима. А він виступав у ній на багатьох київських сценах: в Українському домі, в Консерваторії і навіть у костелі Святого Миколи. Нашій родині трохи пощастило долучитися до музичного життя столиці на початку 90-х. А дідусеву сорочку, сподіваюся, носитиме ще і його правнук!»
