Національна рада і далі публікує історії проєкту «Media Heart of Ukraine» про спротив українських медійників російському вторгненню. Мільйони українців ведуть звитяжну боротьбу проти рашистів на інформаційному фронті, випускають новини в окупації, зберігають цінну апаратуру, відновлюють знищену інфраструктуру, зі зброєю в руках боронять нашу землю в боях проти рашистів. Серед них і працівники медіарегулятора. Ця історія про бойовий шлях одного з них.
Іллі Фещенку – 22 роки. Узимку він взяв участь у конкурсі і почав працювати в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення головним спеціалістом управління контролю та аналізу телерадіомовлення, а вже за два місяці пішов на фронт. Він пройшов бої у Києві, Ірпені та Харкові.
З Іллею розмовляємо телефоном. Минуло пів року, а він і досі на фронті. Вторгнення не стало для нього сюрпризом. До повномасштабної війни готувався. Відчував, що щось станеться. Підготував тривожний рюкзак. Але перший день вторгнення рашистів запам’ятався не тим, що ще раз перевірив, чи є в рюкзаку все необхідне, а… новими туфлями.
«Я відчував, що буде війна. Але все ж таки сподівався, що такого не станеться. 23 лютого пішов до крамниці і купив собі туфлі. Шикарні туфлі під костюм, на роботу ходити. Ще жартував із продавчинею, мовляв, купую туфлі, а потрібно зимові берці. Наступного дня це перестало бути жартом». 24 лютого Ілля вже був у військкоматі, він пішов на фронт.
Київ
Рашисти вдарили по столиці вночі. Ілля спав, коли йому зателефонував друг із Харкова: «Почалося», – почув у слухавці. Під першими вибухами з Києва почали виїжджати люди, на дорогах виникли великі затори. Люди телефонували одне одному, запитували, хто де і що з кожним. Ілля зранку мав свій план. Спочатку пішов за необхідними продуктами для родини, а потім у військкомат, простояв у черзі, з ним поговорили і спрямували до Солом’янської РДА в Центр комплектування. «Приходь уже з речами, кажуть. Ось і згодився мій тривожний рюкзак», – згадує він. Коли прийшов у Центр, побачив багато кремезних чоловіків. Атмосфера була напруженою, ніхто не хотів воювати, але всі розуміли, що йти захищати Батьківщину – необхідно. Там, у Центрі, комплектувалася перша рота, до якої і потрапив Ілля.
Спочатку це були загони тероборони. Роту Іллі направили на Борщагівку – один із районів Києва. Там вони охороняли склади й мали зустріти ворога, якщо б рашисти прорвалися з Кільцевої дороги. «У ті дні ми були, радше, як поліція. Крім охорони стратегічного об’єкта, допомагали в районі підтримувати порядок ловили наркоманів, нетверезих, у перерві тренувалися, а також пристрілювалися, вчилися кидати коктейлі Молотова», – розповідає Ілля.
27 лютого він побачив над своїми позиціями повітряний бій: «Виник якийсь дуже потужний звук. Над нами з’явився російський літак і вдарив по Києву. Коли почав розвертатися, ми почули, що звук став ще сильнішим, то з’явилися вже наші літаки і відігнали ворожого пілота. Може, це Привид Києва тоді заступився за столицю!»
Ілля простояв на борщагівських позиціях до березня, зустрів на посту і свій день народження. У ті ж дні хлопців із їхньої роти запитали: «Хто хоче йти далі?» 30 чоловіків із роти зголосилися, серед них був також Ілля. Бійці створили ротно-тактичну групу, їх перекинули на Ірпінь і Бучу.
Ірпінь
Нормальна зброя, конкретне бойове завдання – Ілля рвався в бій. З побратимами вони поїхали в Ірпінь 19 березня і зразу ж потрапили під жорсткий обстріл. Рашисти підняли у повітря дрони і побачили, що українські військові заїжджають через ліс біля селища Коцюбинського. Вдарили по наших захисниках миттєво. Українські підрозділи вимушено відступили в селище і на якийсь час розмістилися там. До наступного наказу атакувати ними опікувалися місцеві. Коцюбинське Ілля запам’ятав по смачнющих пиріжках. «Місцеві нічого не боялися, – згадує Ілля. – Одна бабуся нам постійно привозила випічку під вибухами. Роздавала пундики всім солдатам у селі. На все життя запам’ятав ті пиріжки і ту бабусю».
Нарешті рота Іллі отримала наказ іти вперед. Їхали через підірваний міст і ось там відчули на собі всю лють ворога. Понівечені автівки, військова техніка, розбиті будинки. Під обстрілами Ілля та побратими проїхали до «мосту закоханих» і повистрибували з машин, миттєво розбіглися, бо снаряди лягали дуже близько і щільно. Коли обстріл закінчився, повернулися до машин і рушили в місто. На щастя, росіяни не влучили в автівки, завантажені боєкомплектом.
Перший пункт призначення – Університет фіскальної служби. Розвідка доповіла – там чисто. Ілля з побратимами заїхали на територію, почали розгортатися. І тут він побачив – на порозі стоїть паперова склянка ще гарячого чаю. Ворог поруч! Наші кинулися в будівлю вишу, зайшли в їдальню – на плиті кипить каструля з водою. Хутко обшукали університет – рашисти з’їхали буквально хвилин за двадцять. «І це був для нас перший урок, – каже Ілля, – ми не булі готові зустрітися з ворогом, їхали, як на вже звільнену територію, а могли одразу потрапити в бій. Хоч і окупанти певно також не були готові до бою. Якби приїхали на пів години раніше, заскочили б їх із клунками награбованого».
Далі бійці просунулися вглиб Ірпеня. Розмістилися поруч з ЖК «Green Yard». Цей житловий комплекс один із тих, що найбільше постраждав від російських загарбників. Загін Іллі зайшов майже одразу після відступу ворога. Наші солдати побачили жахливу картину: тіла закатованих і вбитих прямо на вулиці, розтрощені та розкрадені квартири, розстріляні з артилерії і танків будинки. Ті, хто вижив в окупації, виходили з підвалів у шоковому стані. «Я таких очей у людей ніколи не бачив. Те, що пережили місцеві – не дай Бог комусь пережити. Безчинство було у кожному домі», – ділиться він. Рашисти знущалися безжально, зганяли місцевих до підвалів разом із дітьми і кидали туди гранати. Вони з дитячого садка на території ЖК зробили собі штаб і катівню для українців. Зв’язували руки цивільним, ставили на коліна і розстрілювали. Вбитих було багато. Іллі власноруч довелося поховати сімох закатованих. Ось тут українські бійці на власні очі побачили, що таке «русскій мір». Окупанти повідкривали всі квартири, розтрощили все, поперевертали дитячі кімнати догори дриґом, крали все, що могли винести із собою. У декількох квартирах рашисти влаштували притони. «Заходиш, а там бульбулятори, трава, дзеркальця з якимось порошком. Навряд чи кокаїн. Якісь дешеві енергетики», – каже він.
А ще всюди розкидані російські сухпайки. Те, чим годують русскіє своїх солдатів – це просто лайно, єдине, що корисного в тих сухпайках, – це сухий спирт і сірники. Місцеві розповіли більше, що їхня армія поводила себе, як жебраки й злочинці. Свою їжу майже не їли. Окупантам сподобався український хліб, при нагоді крали його по кілька буханок. Цигарки спочатку «стріляли», а потім просто відбирали у цивільних. По всьому місту розставили розтяжки. Після звільнення то в одному, то в іншому місці звучали вибухи гранат, це безпритульні собаки підривалися на приготовлених росіянами для людей «подарунках».
В Ірпені Ілля був два тижні. Крім допомоги місцевим, були постійні тренування, готувалися до нового завдання.
Харківський напрямок
Квітень бійці зустріли під Харковом. Спочатку зайшли у Північну Салтівку. Цей район ретельно обстрілювали росіяни. Настільки, що вцілілих будинків майже геть не було. Бійці спали в руїнах.
Ворог стежив за нашими військовими з дронів, хаотично бив по мікрорайону, одного разу в розташування підрозділу прилетів російський «Град». Дивом усі залишилися живими.
Далі пішли вперед на Цвіркуни. Важкі бої точилися за Бєлгородську трасу – росіяни окопалися, вибити їх було майже неможливо. Ілля – гранатометник, але від гранат користі тоді було мало. Дуже не вистачало артилерії, і як тільки вона з’явилася, стало набагато легше – рашисти вже не так могли гатити по наших позиціях.
Після напружених боїв підрозділ Іллі передислокувався. Вони заїхали у передмістя Харкова. Там їх зустріла традиційна картина для місцевості, де близько війна, – розбиті хати, адміністративні будівлі. Наші воїни оселилися в одному з місцевих будинків. Колись престижний, красивий і великий – тепер стояв покаліченим: недешеві меблі всі розбиті, у самому приміщенні не можна було жити, спали на вулиці. З’ясувалося, що це будинок відомого на Харківщині адвоката. Ілля з побратимами взялися його лагодити, а зруйновану лазню, що була поруч, відбудували заново, бо вона була вся в дірках від обстрілів. Так з‘явилася дуже рідкісна можливість на війні – помитися. Коли вже від’їжджали, то зв’язалися з господарем, подякували йому та розповіли, що і де відремонтували.
Після місяця затишшя воїни підрозділу отримали нове завдання і поїхали «на нуль у сіру зону». Позиції зайняли буквально за 100 метрів від росіян. Окупанти бачили бійців зі своїх «Орланів», знали, скільки і куди приїхало наших оборонців. І почали поливати українців снарядами. Ілля згадує: «Тоді я зрозумів, що таке, коли стріляє танк. Що таке півтори секунди приліт, що таке, коли стріляють навісом і що таке російські фосфорні бомби».
Росіяни гатили всім, що у них було. Українці зробили на своїй позиції спостережний пункт і у відповідь корегували нашу артилерію. Рашисти вирахували це і спробували оточити наших із трьох боків, а позиції обстрілювали касетними снарядами. Вони розривалися в повітрі і розкидали металеві дротики. Для піхоти – це дуже травматичні снаряди. Аби зберегти життя особового складу, довелося відійти.
Після перегрупування воїни знову пішли вперед – отримали завдання зайняти позицію. Ішли пішки, бо не можна було привертати увагу. Для Іллі це був марш-кидок із гранатометом, трьома снарядами до нього і зверху ще 50 кг вантажу. Каже: «Зрозуміти на чиїх позиціях ми – рашистів чи наших – було дуже важко. Орієнтувалися по розкиданих сухпайках. Бійцям вдалося підібратися до рашистів дуже близько. Чули, як вони сигналять, перемовляються. Дзвонить телефон, ти сіпаєшся, а то в росіян». У наших було велике бажання кинутися в атаку, однак, як самі кажуть, вирішили «не геройствувати». Окупантів було більше, тому обрали іншу тактику – буквально на слух корегували наших артилеристів. Як результат – на позиції русні прилетіли снаряди і розтрощили їхні укріплення.
Наступ триває
Зараз Ілля – учасник контрнаступу на Харківщині, коли буває зв’язок, обов’язково пише, що і як із ним, а колектив Національної ради підтримує його – дружно і по-волонтерськи.
Ілля Фещенко каже, коли повернеться з війни, на роботу після Перемоги прийде обов’язково в костюмі і нових туфлях. А свої берці залишить на пам’ять про свій бойовий шлях.
