Два дні тому, 24 лютого, ми знову прожили дату, яка розділила наше життя на «до» і «після». Чотири роки повномасштабної війни. 12 років великої війни. Але для Криму все почалося раніше – у лютому 2014-го.
26 лютого тисячі людей вийшли під стіни кримського парламенту. Вийшли без зброї, щоб сказати очевидне: Крим – це Україна. Це був день, коли стало зрозуміло, що попри страх, тиск, силу, що вже нависала над півостровом, спротив буде.
Одними з перших удар відчули журналісти. Ті, хто залишився вірним професії й почав фіксувати нову реальність окупації та злочини рф. З кожним роком ситуація лише погіршувалася. За інформацією Кримськотатарського ресурсного центру, із 2014 року серед політв’язнів кремля є низка активістів, громадянських журналістів і блогерів, зокрема пов’язаних з ініціативою «Кримська солідарність». Із 2014 року щонайменше 25 кримських журналістів і громадянських журналістів зазнали переслідувань: обшуки, затримання, арешти, вироки. 21 і досі залишається в ув’язненні.
Це зламані долі й роки, проведені в ізоляції. Частина журналістів та активістів і досі перебуває в тюрмах та ізоляторах. Багато хто був змушений залишити дім і працювати з материкової України. Інші – замовкли під тиском.
Після окупації незалежні українські медіа були фактично витіснені з півострова. За інформацією Інституту масової інформації, більшість редакцій припинили роботу або виїхали вже в перший рік окупації. Інформаційний простір Криму системно очистили від усього українського. Півострів став територією, де за правду карають.
Однак кримські голоси не заглушити. Правда звучить у голосах тих, хто продовжує документувати порушення прав людини, хто говорить про політв’язнів, хто не дозволяє стерти ідентичність та пам’ять кримчан.
Сьогодні, 26 лютого, згадуємо про початок відкритого спротиву і пам’ятаємо, що ця боротьба триває.
Крим – це Україна!
